Олекса Негребецький — хрещений батько українського дубляжу
На «Книжковому Арсеналі» український режисер дубляжу та перекладач Олекса Негребецький розповідав про гнучкість мови, як зберегти гумор при перекладі й звідки в «Тачках» взявся Сирник. Ми вибрали найцікавіше.
Знаєте, був час, коли журналісти писали: «Олекса Негребецький, батько українського «Альфа». Але я заперечував, бо я ж ніяк не батько. Його батько — Пол Фаско, а я тільки, як це було при радянській владі, ОВІР, місце реєстрації. Я йому тільки візу видавав на проживання в Україні.
Кілька разів таке було, що замовник мені каже: «Зробіть так, як ви «Альфа» робили». Я роблю такою мовою, вони беруть якусь дівчинку-випускницю філологічного факультету, яка сідає і викреслює якраз усе те особливе, цікаве і характерне у перекладі, робить все банально, плоско і за правилами. А тоді замовник каже: «Ну, нє палучілась». Бо насправді українська мова значно ширша, аніж наше уявлення про неї. Швидкість течії завжди вимірюється вузьким місцем, і коли в цьому вузькому місці трапиться загата — редактор чи режисер, який не розуміє чи не відчуває мови. Який напхає туди такого, що не можна ні вимовити, ні почути, тоді виходить погано.
«Був час, коли журналісти писали: «Олекса Негребецький, батько українського «Альфа». Але я заперечував, бо я ж ніяк не батько. Я йому тільки візу видавав на проживання в Україні»
Звідки взявся Сирник?
Буксирник — Бук-Сирник. Я довго думав, як це ім’я перекласти, і вирішив, що Бук відпало, бо в нього ж капота немає, і вийшов просто Сирник. В російському перекладі вони назвали його «Метр» чогось, від слова «кілометр». Ну, і Юрій Коваленко — дуже хороший актор, який тонко відчув особливість цього персонажа.
Його не можна було Павлом називати, але ніяк не виходило передати цього контрасту назви — те, що він був «Пол» в оригіналі, щоб воно схоже прозвучало. Повинен бути контраст між земним побутовим ім’ям і тим, що він з космосу прибув. Довелося вжити наше «Павло», бо інакше неможливо було передати цей гумор.
Іноді дуже важко перекласти деякі жарти, особливо коли є гра слів. І коли персонаж не тільки щось говорить, а ще й зображає, мусиш таке щось вигадувати, щоб хоча б трохи воно відповідало змісту. Але це при дубляжі. Бо коли закадровий переклад для телебачення — трошки легше, ти можеш відійти. Але коли це все свинство треба покласти в пельку оцю, так званий ліпсинк (відповідність руху губ і звуку — ред.) — це найважче з усього, що може бути. Мало того, що треба, щоб воно було смішно, так воно ще й має бути синхронно зі змиканням і розкриванням губ. Пекельна робота.
Це така творчість, яку не те, що «единого слова ради», як Маяковський писав, а іноді кілька тисяч перебираєш цих слів. Сидиш над однією фразою півдня. Середня швидкість мого перекладу — це година роботи на одну хвилину ефірного часу. Ну, от і порахуйте, скільки це часу забирає. Я дуже люблю фільми, де б’ються. А як я люблю еротику! Коли там тільки «Оу, єс!» — це просто насолода...
Про використання мови і «непозбувну бентегу»
Часто редактори бояться мови, і зі словами: «Ох, тільки б не допустити ж якийсь русизм, боронь Боже!» викреслюють усі яскраві моменти, все, аби тільки не було зачіпки. Це такий професійний мовний страх — от бояться і все. Мова — це їхній інструмент, але всі бояться цього інструмента. Я не боюсь. Ріжуся, але краще воно заживе, люди ж завжди все бачать, розумієте.
Проблема в тому, що тепер аудиторія не сприймає мови, бо, знову ж таки, все її знання обмежується дев’яноста словами, і багато слів люди уже не розуміють, не сприймають. Як-от Сашко Лірник бідкався, що от питаєш у дітей: «Що таке чумак?» — «Кетчуп». Або що таке «Орав козак»? «Ну, кричав...». І це є проблема, розумієте? Я вже змушений у межах цих дев’яноста слів працювати і сам. От як Альф говорив, він же не говорив «чекати», він говорив «держати», «ждати» — черкаська говірка. Власне, та, звідки і походить літературна мова. Де Тарас Григорович народився і де засвоїв мову.
Я перекладаю тією мовою, якою розмовляю сам. Я хочу, щоб мова була придатна для всіх сфер вжитку, тому що той варіант мови, який тепер масово просувається — він же не придатний. Це одна з причин того, чому ні армія не перейшла до кінця на українську, ні суспільство. Тому що мова, яку ми їм пропонуємо, нежиттєздатна, нежива, несправжня. Штучна. Неможливо нею передати. А я намагаюся 20 років дати такий варіант, з яким можна було б жити, іти по життю, і не вдається. За все життя, скільки працюю, я навчив суспільство єдиного слова, та й то польського — дупа.Школа українського літературного перекладу, вона така була кумедна в 60-70-х роках. Її критикували. На жаль, критикували ті прихильники «радянської» мови. Але те, що витворяли з мовою перекладачі 70-х років — це щось страшне. Непозбувна бентега там на кожній сторінці. Там ніколи не «втомлювалися в дорозі», а «здорожувалися». Там не можна було сказати «ремесло», а треба було казати «ремство». Ніколи не був «тротуар» — був «хідник». І виходило, як ото у Корнія Чуковського: «водомьот – ета по-русскі фонтан». Так і виходило українське.
У кінопереклад прийшли зовсім інші люди, і вони перекладали нормально. Так, з невеличкими вихилясами, але нормальною мовою. Якби прийшли представники тієї школи, давньої, це було б щось страшне. І провалився б той переклад з перших днів. Дуже важко було. Пам’ятаєте, які були 11 років тому дискусії, що українською, мовляв, не можна в кінотеатрах, «дайте нам свободу вибору» і все таке... Добре, що жива мова трошки посунула оце мертве болото. Кінопереклад успішний, більш-менш.