Сергій Борщевський: Перекладачі виконували функцію збереження пам'яті та мови
Сергій Борщевський — автор перекладів книжок з іспанської мови Пабло Неруди, Ніколаса Гільєна, Габріели Містраль, Габріеля Гарсії Маркеса, Віктора Хари, Хуліо, Кортасара, Федеріко Майора Сарагоси, Хорхе Луїса Борхеса, Каміло Хосе Сели, Маріо Варгаса Льоси, Карлоса Руїса Сафона, Алехо Карпентьєра, Хуани Інес де ля Крус, Артуро Переса-Реверте.
Переклав понад тридцять п'єс з іспанської, англійської, польської, німецької та російської мов. Перший віце-президент Асоціаціі українських письменників, член Національної спілки театральних діячів України та Національної спілки письменників України.
Тривалий час був на дипломатичній роботі, має ранг Надзвичайного та Повноважного Посланника. Перший секретар управління МЗС України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця та літературних премій ім. М.Рильського та ім. М.Гоголя («Тріумф»).
Журналісти розмовляють зі Сергієм Борщевським перед семінаром-презентацією «Сестра Хуана Інес де ля Крус (1651–1695): монахиня-поетеса в колоніальній Мексиці», який організовувала 3 жовтня минулого року Навчально-дослідницька програма «Іберійські студії в Українському католицькому університеті».
Що Ви пам'ятаєте з атмосфери післявоєнного Києва?
Будинок біля театру Франка, де жили мої батьки перед війною, зруйнували і ми мешкали у комунальній квартирі (шість сусідів по одній кімнаті на кожну родину). Це нормальне, так би мовити, київське життя після війни.
Перше моє помешкання було у самісінькому центрі Києва. Вулиця тоді називалася Куйбишева, колись Прозорівська, а тепер — Еспланадна. Географічно це навпроти нинішнього Палацу Спорту, і коли я навчався ще у школі та на першому курсі університету, то цей Палац якраз будували. З дитинства ще пам'ятаю полонених німців, які зводили ґратчасту загорожу Центрального стадіону, нині Олімпійського, а колись – він мав назви імені Хрущова та Республіканський.
У нашій компанії в дворі було шестеро моїх ровесників і ми у дні, коли не було матчів, спокійно там грали у футбол чи бавилися. Не на полі, звичайно, а біля загорожі, і от одне з вражень — це коли приходили вантажівки і одні люди працювали, а інші — чатували, зі зброєю їх охороняли.
Ким були Ваші батьки і чи саме вони були спонукою Вашого бажання навчатися на перекладацькому відділенні?
Це все-таки мій власний вибір. Моя мама працювала бухгалтером у київському Театрі оперети. Вона була старшим бухгалтером, бо ніколи не була в компартії, і тому головним бухгалтером там завжди був хтось інший. І так багато років. Мені щастило у тому сенсі, що, наприклад, вперше до Чернігова я потрапив десь років у дев'ять, коли театр виїздив на гастролі. Хтось з бухгалтерів завжди мусив їздити на гастролі, і мама брала мене з собою.
Батько працював у дуже цікавій установі, яка називалася тоді, по війні, «Укрхудожпромсоюз». То була республіканська установа з центром у Києві, яка опікувалася народними промислами. Це давало змогу людям, які займалися чи то килимарством, чи то різьбярством чи чимось іншим, бути, так би мовити, на обліку. Вони працювали легально, дехто навіть удома. Здавали, заробляли і таким чином виживали. Так чи інакше ці народні промисли давали можливість збереження цього елементу культури.
Я вперше побував у Косові та Кутах разом з батьком. Я чітко не знаю, у чому полягала його функція, але він часто їздив по цих майстернях, цих осередках. Десь килимарство, десь гончарство, десь ще щось. У рамках «Укрхудожпромсоюзу» вони всі й діяли: індивідуали та цехи, оскільки часто це ж було спадковим: ткацтво, до прикладу, переходило від бабусі до дочки, а потім і до онуки. Тата контузило під час війни. Поруч, я так розумію, щось вибухнуло і його списали з армії. Так усе життя він і не чув на одне вухо. Ось так.
А свій шлях я вибирав абсолютно сам. Я закінчив першу в Україні фізико-математичну школу, до якої зараз ходить мій онук. Дочки якось пройшли повз це, це не їхнє, а от старшому онукові це цікаво, він ходив туди на підготовку і поступив цього року до восьмого класу, бо це заклад для старших класів. Тепер це 145 ліцей, а тоді це була 145 київська школа, хоча з неї виходили й такі «білі ворони» як я.
І не я один. Скажімо, ми приятелюємо зі школи з відомим український кінорежисер В'ячеславом Криштофовичем. Тобто були такі люди, які мали фізико-математичну освіту, але пішли іншою дорогою.
Мене дуже цікавили мови зі школи, де моєю першою іноземною мовою була німецька. І це мені було настільки цікаво, що я десь у дев'ятому класі пішов на курси іноземних мов. Адже я ще в школі почав перекладати поезії Гете, Гайне.
Тоді курсів було небагато: перші та другі, і ніхто не обіцяв іноземну мову за три тижні. Не було халтури. Чим були цікаві ці курси? На них переважно працювали викладачами люди, які були носіями мови і які, з тих чи інших причин (національних чи відсутності партбілета), не могли бути допущені до Київського університету.
Моїм першим викладачем німецької мови на курсах був Йона Грубер. Емігрант, для якого німецька мова була фактично рідною. Він писав вірші німецькою, перекладав Лесю Українку та Коцюбинського на німецьку. Був членом Спілки письменників. Після війни його переклади з української друкувався у НДР та Австрії, а його поезії друкували у нас українською.
Паралельно я пішов на курси іспанської мови. Юність мого викладача, Лева Олевського, а це також людина з цікавою біографією, минула в Мексиці. Його сім'я виїхала ще у 1914 році, коли вибухнула Перша світова війна, але згодом, не у найкращі часи, вони повернулися до Радянського Союзу.
Декілька років тому я видав нашу спільну з Левом Борисовичем (він помер уже давно) роботу, повість Маріо Варгаса Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?», яка вийшла у Видавництві Анетти Антоненко. Вперше повість друкувалася у 1988 році в журналі «Всесвіт». Таким чином я оновив пам'ять про нього. Його фотографія є на сайті видавництва і такі речі дуже важливі. Також наступного року ми плануємо перевидати, цього разу за моєю редакцією, давню книжку оповідань Хуліо Кортасара у перекладі Юрія Покальчука, щоб згадати його як перекладача й ушанувати через десять років після його кончини.
У своїх інтерв'ю Ви згадуєте про переклади фільмів у кінотеатрах.
Це був заробіток. У мене хороша іспанська і це, власне, був синхронний переклад іспаномовних фільмів. Бо якщо мову знаєш недосконало, то будеш мекати або мовчати, а дія триватиме як у німому кіно. До Києва привозили фільми, були інколи, наприклад, тижні мексиканського чи венесуельського кіно. З Московського кінофестивалю якісь фільми теж потрапляли до Києва з усього того конгломерату. Саме оці фільми були по-двоє на сеанс: до європейського фільму долучали якийсь азійський чи латиноамериканський.
Так я познайомився десь років тридцять тому у кабінці для перекладу з відомим тепер журналістом Юрієм Макаровим, який перекладав фільми з французької мови. Ми з ним і були таким чином розподілені, що у мене був мексиканський фільм, а у нього — французький. Юра закінчував свій фільм, виходив з кабінки, а я заходив на його місце, сідав і перекладав вже далі свій.
Ви вперше бачили якийсь фільм і відразу перекладали?
Так. Завжди вперше. На той час я вже добре був підготовлений з іспанської мови. Бувало й таке, що якщо у мене не було заміни, то я міг тиждень працювати без заміни по сім сеансів на день. Це було тяжко. На першому сеансі я ще не знав, що буде за п'ять хвилин, але коли вже перекладав фільм утретє, то знав навіть паузи, коли можна було ковтнути чаю з дволітрового термосу, щоб не зірвати голос.
У мене таке було одного разу взимку під час тижня венесуельських фільмів, де передостаннього дня я ледве довів останній сеанс. Потім поїхав додому спати буквально п'ять годин і знову назад — на ранковий сеанс. Директори кінотеатрів намагалися втулити аж по вісім фільмів на день, бо кожен сеанс — це прибуток.
За якісними перекладами звертайтеся до нашого бюро перекладів Perekladu.com